НАТАЛКА ПОЛТАВКА



Категории Iван Котляревський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (П'єса) I дiя З хати виходить Наталка з вiдрами на коромислi i, пiдiйшовши до рiчки, спiває пiсню Вiють вiтри, вiють буйнi, яку закiнчує словами: Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi моï на тебе iще раз... До неï пiдходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Вiн починає освiдчуватися Наталцi: Не в состоянiï поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл — теє — то як його — столько язиков, сколько артикулов в статутi iлi сколько зап'ятих в Магдебурськом правi, то i сих не довлiло би на восхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi. Наталка йому вiдмовляє, говорячи, що вiн пан, а вона сирота, вiн багатий, а вона бiдна, вiн возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не пiд пару. Возний продовжує умовляти дiвчину: Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тiльки ви перейшли жити в наше село. Наталка спiває йому пiсню: Видно шляхи полтавськiï i славну Полтаву, Пошануйте сиротину i не вводьте в славу. Не багата я i проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити i носити воду. Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дiвками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний — тобi треба не мене, сiльськую. Закiнчивши спiвати, говорить: Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть... ïхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з'являється iз пiснею-нiсенiтницею Дiд рудий, баба руда. Наталка iде додому, а возний скаржиться Макогоненку на поганi новi порядки, за яких стали переслiдувати хабарникiв i крутiïв у земствi i судах. На це виборний .i радiстю вiдзначає: Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина... не допуска письменним п'явкам кров iз нас смоктати... Та возний не образився на цi слова, не нагримав на крамольного Макогоненка, бо вiн має намiр просити виборного бути посередником по його серденному дiлу. Возний наïвно передає виборному свою розмову з Наталкою i навiть обiцяє: Єжелi виiграеш — теє — то як його — любов ко мнi Наталки i убiдиш ïï доводами сильними довести ïï до брачного моєго ложа на законном основанiï, то не пожалiю — теє — то як його — нiчого для тебе. Виборний погоджується, але розповiдає правду про Наталку, про те, чому вона вiдмовила. Уже не що, другого любить... I повiдав iсторiю життя Терпилiв. Жили вони ранiше в Полтавi, мали гарний двiр з рубленою хатою, льохом i садом. Терпило, понадiявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рiвнями, заводити бенкети, — пив, гуляв i шахровав грошi, покинув свiй промисел i помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потiм i зовсiм вигнав його з дому. Помер Терпило в бiднотi, залишивши дружину i дочку без шматка хлiба. Пiсля його смертi Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, вiдякого нема нiяких звiсток. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує. Хоча возний i довiдався про Наталчине кохання, вiн вирiшив не вiдступати. I виборного навчає: ...коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради, бо в життi всi один одного обдурюють. Своï слова пiдтверджує пiснею Всякому городу нрав i права: Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить i жме, Бiдний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на свiтi, щоб був без грiха? В цей час Наталкау своïй хатинi сидить з матiр'ю i шиє. Дiвчина сумна та невесела, а ще матiр докоряє ïй за те, що вона вiдказує усiм женихам. Убожество моє, старость силують мене швидше замiж тебе оддати. Наталка плаче, просить не примушувати ïï до замiжжя з нелюбим, а стара матiр просить Наталку бути покiрною, розповiдає про мрiю бачити дочку багатою та щасливою, нарiкає на упертiсть Наталки, плаче, просить: ...викинь Петра з голови, i ти будеш щасливою. Бiдна дiвчина не витримала материних слiз, докорiв, прохань i погодилась вийти замiж за першого ж, хто посватається, тiльки б матiр заспокоïлася та спокiйно прожила свою старiсть. Наталка надiялась, що женихи, яким вона вiдмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й возний пiсля розмови бiля рiчки не наважиться слати старостiв. Та помилилась Наталка. Бо увечерi в ïхню хату прийшов виборний i сказав Терпилисi: У мене єсть на примiтi чолов'яга — i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав. Терпилиха дуже зрадiла цiй звiстцi, вона уже бачила цього письменного, розумного i поважного чоловiка своïм зятем. Вона разом iз виборним починає умовляти дiвчину вийти замiж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєï матерi; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ÏÏ щасливi днi. Наталка обiцяє все стерпiти, все зробити заради спокою i благополуччя матерi. Виборний загадує дiвчинi не Ґедзатися, як старости прийдуть, i, задоволений виконаною мiсiєю, поспiшив до Тетерваковського. Наталка залишилася в хатi сама. З ïï уст вириваються слова: Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати?.. Горе менi! Всi ïïдумки i помисли линуть до коханого, i в пiснi вона звертається до Петра: Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку. Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. II дiя Сiльською вулицею iде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на свiтi без роду, без племенi, без талану i без приюту. Тому вiн i вирiшує iти до чорноморцiв, яких любить за ïхнi козацькi звички: Такi я з чорноморцями буду тетерю ïсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. В цей час з'являється iз пiснею Сонце низенько, вечiр близенько Петро, який повертається у Полтаву. Петро i Микола вiдразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичiв i сiм'ï. Недалеко вiд них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руцi i виборний з рушником через плече. I парубки дiзнаються, що возний заручився з найкращою дiвчиною у селi. Петро, ще нiчого не знаючи про Наталку, вiдчуває, як щось стискує його серце, яке вiщує бiду. Петро намагається дiзнатися, чи не його це кохану засватали. Вiн запитує: Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються? Почувши вiд Миколи вiдповiдь, вiн закриває руками обличчя, опускає голову i стоïть нерухомо. Побачивши, у якому станi Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоïть. I вирiшує допомогти йому зустрiтися з Наталкою. Iз словами Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ïï, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Пiдожди ж мене тут, — Микола iде до Терпилихи. Петро залишився сам. Вiн вражений несподiваною звiсткою, що вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Вiн сумує i тужить, що запiзнився на один день, i через це буде горювати все життя. В цей час пiдходить до нього виборний, i вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко нiколи не був. Вiн навiть запитує: А що се таке театр, город чи мiстечко? I Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечерi з'ïжджаються пани дивитися комедiю. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться, — дiлиться Петро своïми враженнями вiд театру. До ïхньоï розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обiзнанiсть з iсторичними подiями, певними лiтературними явищами своєï доби, критично висловлюється про спотворення фактiв з iсторiï Украïни у театральнiй виставi Казак — стихотворец: Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту. Миколi вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна i невесела i говорить, що краще кинутись у Ворсклу, нiж вийти замiж за возного. Микола запевняє дiвчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклi не буде, i журитися перестане. I сповiщає ïй, що повернувся Петро: Вiн тут, та боïться показатись тобi, потому що ти посватана за возного. Наталка ж у цьому не бачить нiякоï перешкоди. Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися, — пояснює вона Петровi. Микола пiдтримує закоханих, хоче допомогти ïм бути разом, а коли на вулицi з'явилися виборний, возний i Терпилиха, попереджає: Наступає хмара, i буде великий грiм. Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще бiльше налякали ïï слова Наталки: Коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю. Не знає мати, що i говорити. I дочки жаль, i грiх закон ламати, i перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще i виборний вихопився: О, так! так! Зараз до волосного правлiння та i в колоду. Це вже остаточно переповнило чашу терпiння матерi. I де взявся той осоружний Петро? Схвилював, збурив спокiйне, тихе лоно сiмейного щастя, яке мало скоро посмiхнутися Терпилисi. Вбита горем мати з острахом волає: Батечки моï, умилосердiться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжiте iдо вiнця ведiте. I втому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо ранiше Наталка не була такою смiливою та упертою. Але Петро заперечив: ...щоб я Наталку одговорював iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм'ï — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своïй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! Мати слухає спокiйну, лагiдну мову Петра, i серце ïï добрiшає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: Добрий I Iетро! Серце моє про-тив волi за нього вступається! А Петро, щоб нiколи возний не дорiкнув Наталцi, що взяв бiдну, вiддає ïй усi своï заробленi грошi. 1 тут обiзвався возний, побачивши, що справа складається не на його користь, i якого вчинок Петра просто приголомшив. Вiн взяв Наталку та Петра за руки, пiдвiв ïх до матерi: Благослови дiтей своïх щастям i здоров'ям. Я одказуюсь от Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственное владiнiє з тим, щоб зробив ïï благополучною. I тепер уже всi захопленi вчинком возного, а Микола виголошує: От таковi — то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються, а виборний додав: Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiï. Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дiя закiнчується словами Петра: Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю бути примiром для других i заслужить про-звище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше любив. Наталка спiває: Ой я дiвчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дiвка проста, не красива, Здобрим серцем, не спесива. Коло мене хлопцi в'ються I за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мнi байдуже. Моï подруги пустують I зо всякими жартують, А я без Петра скучаю I веселостi не знаю. Я з Петром моïм щаслива, I весела, i жартлива, Я Петра люблю душею, Вiн один владiєть нею. А потiм уже всi разом спiвають пiсню Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити.

Метки ЛIТЕРАТУРА КIНЦЯ XVIII — ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛIТЬ XIX СТОРIЧ, НАТАЛКА ПОЛТАВКА, IВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
НАТАЛКА ПОЛТАВКА